Чиїсь нікому не потрібні бабусі й дідусі з дитячим нетерпінням виглядають своїх нинішніх годувальників

Їжу роздають просто на вулиці. Водянисту вівсянку наливають у простягнені тремтячими руками старих людей целофанові пакети та літрові банки. Деякі відразу просять добавки. Їм не відмовляють. Бідони з кашею спустошують через двадцять хвилин. Хліб просять чорний.

«Білий дуже смачний, але в батоні — скоринка, а зубів немає. Зріжеш — і їсти нема чого», — тихо пояснює Наталя Андріївна. Вона приходить сюди щовівторка. Хтось зі знайомих розповів, що шанувальники Кришни раз на тиждень приїжджають мікроавтобусом і підгодовують самотніх старих людей кашею, хлібом і компотом. При цьому ні тобі релігійних проповідей, ні кришнаїтської літератури на додачу: «В мене епілепсія — ліки дорогі. На продукти грошей немає. А цієї каші на тиждень вистачає. Їм потрошку. Часом супи готую».

Кореспонденти «Голосу України» спостерігали за мовчазною чергою людей в очікуванні благодійного пайка крізь завісу сліз. Повірте, спокійно дивитися на це просто неможливо... В очах цих стареньких стільки мудрості й стільки болю, а ще якоїсь нелюдської смиренності.

Більшу частину своєї пенсії дід Іван залишає в аптеці. Друга — йде на комуналку. Зізнається: краще бути напівголодним, але сидіти в теплі.

— Ці люди мають по піввіку виробничого стажу. І коли приходять до нас напівроздягнені, голодні — сльози навертаються, — каже завідувачка гуманітарною допомогою центру Валентина Стржевська.

У загальній черзі за добродійністю стоїть Олена Андріївна — колишній науковий співробітник. Знайомимося.

— Напишіть, будь ласка, таку статтю з нашими добрими побажаннями всім депутатам, щоб хоч на свята вони про нас згадували. Адже ми теж свого часу відігравали якусь роль у цьому житті й були корисні державі, —попросила моя нова знайома.

— Раніше місто виділяло гроші на гарячі обіди. У районі було три їдальні для нужденних, де вони щодня одержували перше, друге й третє. Люди були ситі й задоволені, ще ухитрялися із собою зайвий пиріжок прихопити, — говорить Валентина Стржевська. — Тепер програма «Турбота» діє тільки на папері, тому домовляємося з благодійниками.

Кришнаїти, продовжує завідувачка, мають чималий досвід роботи з малоімущими. З їхнім фондом «Їжа життя» співпрацюють не перший рік. Спочатку стражденних пригощали на Туровській, 29, потім переїхали на Новомостицьку, 2. Але й це приміщення відібрали. Тепер раз на тиждень розвозять вегетаріанську кашу мікроавтобусом.

— Сьогодні вперше за два роки вівсянку привезли, — з білого автобуса виходить президент благодійного фонду «Їжа життя» Микола Сахно. Бабусі, котрі сміливіші, йдуть вітатися.

Одна зауважує: «Вівсянку коні їдять, а вони он які сильні». Інша скаржиться, мовляв, гречку минулого разу пересолили.

— Не може бути, я сам куштував, — знічується Сахно.

— Часто вередують? — запитую.

— Та ні. Здебільшого хвалять.

— А балуєте хоч інколи?

— Звичайно, на Новий рік стільки смачних подарунків було, ледве віднесли (показує фото, де пенсіонерам видають пачки з паличками, печивом). А так — коли консервований горошок видаємо, коли банку згущеного молока. Чим багаті, тим і ділимося.

Кажуть, фонд існує на кошти спонсорів. Ті переказують гроші або приносять уже готову продукцію. Під час кризи, щоправда, охочих допомогти поменшало.

— На один такий заїзд витрачаємо від однієї до півтори тисячі гривень. На свята сума збільшується вдвічі, — каже М. Сахно. — Але справа навіть не в безплатній каші, головне, що люди знають: про них піклуються.